Катерина Крутій

 

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ ОСВІТНЬОЇ РОБОТИ В ПОЛІКУЛЬТУРНОМУ СЕРЕДОВИЩІ З ДІТЬМИ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

Постановка проблеми. Усі нації і народи прагнуть зберегти себе в просторі й часі на базі певної етнічної або національної спільності. Однак у той же час у багатьох культурах з’явилися тенденції до досягнення планетарної єдності людського суспільства під егідою культури. Науковцями доведено, що посилення інтернаціоналізації всіх процесів у сучасних умовах в усьому світі приводить до явища пріоритету загальнолюдських цінностей у їхньому взаємозв’язку з національними. Тому в основу сучасної концепції освіти має бути покладено культурологічний підхід, що зумовлює спрямованість до майбутнього. У зв’язку з тим, що діти дошкільного віку, які виховуються в єдиному соціальному середовищі, не мають яскраво виражених національних особливостей, педагогам ДНЗ слід ураховувати специфіку мислення, пам’яті, мовлення та індивідуально-вікові особливості.

Полікультурне середовище є умовою повноцінного особистісного розвитку дошкільника. Сукупність духовних цінностей складає культурний код народу (Ю. Чеботарьов). Слід зважити на те, що сьогодні надзвичайно важливим є необхідність урахування полікультурного простору, в якому виховується особистість як майбутній фахівець-професіонал. Полікультурне середовище — це не тільки його багатонаціональність, але і взаємодія культурних способів діяльності в різних сферах життя соціуму (В. Новічков), це узгоджена система діяльності виховання і діяльності того, кого виховують у різних освітніх галузях. Ґрунтом полікультурного середовища є гуманістична складова, яка пов’язана з розвитком національних культур, вихованням загальнолюдських цінностей, що не протистоять одна одній, а взаємопов’язані та взаємозбагачені [9]. Полікультурність розглядаємо як здатність дошкільної освіти навчати дитину старшого дошкільного віку сприймати різноманіття культур, здатність створити умови для формування толерантності, а це, у свою чергу, сприяє формуванню національної свідомості, патріотизму, інтеркультурної комунікації особистості.

Мета статті — з’ясування можливостей організації освітньої роботи в полікультурному середовищі з дітьми старшого дошкільного віку.

Зауважимо, усвідомлення дитиною своєї етнічної приналежності відбувається в певній послідовності:

3 роки – зовнішні культурні відмінності (колір шкіри, волосся, очі);

4 роки – цікавість до причин несхожості;

5 років – здатність розуміти наукові пояснення відмінностей людей.

Сучасні концепції розвитку особистості дитини, а також реґіональні підходи до освітнього процесу в дошкільних навчальних закладах припускають залучення окремих елементів народної культури в процес розвитку дитини. Спадщина кожного народу містить цінні ідеї і досвід виховання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Наші теоретичні підходи ґрунтуються на тому, що ефективне залучення дошкільників до культури відбувається за умов, коли воно природно вплітається в життя групи і пов’язується з дитячими інтересами, бажаннями, мотивами, очікуваннями. Це вимагає особливої побудови педагогічного процесу залучення дітей до культури різних народів. Підставою для визначення логіки побудови освітнього процесу в групах дітей старшого дошкільного віку є суб’єкт-суб’єктна взаємодія педагогів і дітей, вільної самостійної діяльності.

Теоретичним підґрунтям обговорюваної проблеми, на нашу думку, є взаємозв’язок: “освіта — культура — національна культура — особистість”. Завдання будь-якої освіти — залучення людини до культурних цінностей науки, мистецтва, моральності, права, господарства.

Ми дотримуємося положень, закладених у Базовому компоненті дошкільної освіти в Україні, в якому основний шлях виховання уявлень розглядається як просування дитини до загальних гуманістичних цінностей, що розкриваються через залучення дитини до своєї національної культури. Психологічні дослідження (Л.С. Виготський, О.В. Запорожець, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн та ін.) показують, що залучення особистості до культури вже в дошкільному віці відбувається через привласнення суспільно-історичного досвіду, втіленого в матеріальних і духовних цінностях, засвоюється в активній творчій діяльності. У зв’язку із цим дошкільний вік справедливо розглядається як період становлення особистості, “період її соціалізації” і залучення до культури.

Запропонуємо компоненти концептуальної моделі педагогічного процесу дошкільних навчальних закладів: спрямованість педагогічного процесу, яка виявляється в його цілях; забезпечення предметно-розвивального середовища, взаємовідносини суб’єктів і повноправна участь сім’ї в педагогічному процесі. Критеріями і показниками рівнів засвоєння традицій свого народу для дітей старшого дошкільного віку є наявність уявлень про традиції, інтерес до них і реалізація наявних уявлень у самостійній діяльності (Л.Д. Вавілова, В.І. Логинова, Г.І. Радвіл). Підставою для їхньої характеристики будуть такі показники:

  • правильність і повнота уявлень про рідну домівку село, область, країну; про свою національну приналежність, про традиції, предмети культури; самостійність угруповання предметів за різними ознаками (диференціація понять);
  • наявність інтересу до традицій, предметів культури; стійкість інтересу і мотивація вибору предмета;
  • наявність сюжету національної тематики, уміння комбінувати свої знання, деталізація образів.

Розгляд теоретичних основ проблеми дозволив уточнити визначення понять: “культура”, “засоби етнографічної культури”, “традиція”.

До термінів, що широко вживаються в етнографії й суміжних із нею науках належить термін “культура”, тлумачення його багатозначне й залежить від сфери застосування. Первинне значення слова “культура” (від лат. cultura) — обробка, догляд за землею. Культура розуміється як створене й накопичене людством матеріальне й духовне багатство (Г.М. Волков); цінність, що виконує міжпоколінну трансмісію (В.В. Давидов, О.М. Леонтьєв, М. Мід, І.Б. Орлова). Позиції багатьох учених збігаються в тому, що культура створена людиною й існує для людини, для її розвитку й самовираження. Відзначимо той факт, що етнографія, відновлюючи минулу історію людських колективів, користується загальновідомими поняттями, зокрема дефініцією “традиція”.

Дослідники характеризують традиції як елементи соціальної й культурної спадщини, які передаються від покоління до покоління впродовж довгого часу (С.О. Арутюнов, І.В. Суханов, С.О. Токарев і ін.). На думку Ю.В. Бромлея, Р.Ф. Ітса, традиція — це явище матеріальної й духовної культури, соціального або сімейного життя, що свідомо передається від покоління до покоління з метою підтримки життя етносу. За твердженням І.В. Суханова, у традиціях закладено шар мотиваційних якостей і здібностей, ціннісних орієнтацій, загальних уявлень, відчуттів, настроїв, звичок, що включаються в родовий потенціал або вилучаються з родового потенціалу культури.

Результати власних досліджень. Оновлення змісту дошкільної освіти, відповідно до нових освітніх потреб, вимагає розробок національно-реґіонального змісту, гнучкої системи навчання мови, розвитку мовлення і спілкування з урахуванням реґіональних особливостей.

З метою наукового обґрунтування добору й систематизації змісту програми “Я — українець” нами детально проаналізовано підходи вчених минулого й сучасності до цього аспекту.

Є.І. Радіна вперше в дошкільній педагогіці науково підійшла до обґрунтування знань про суспільні явища і склала першу програму. Дослідниця зазначала, що перед дитиною мають розкриватися уявлення про рідний будинок, про дитячий садок, про своє місто, про життя людей, про кращих людей країни, на основі чого можна виховати почуття патріотизму, інтерес і любов до Батьківщини. На її думку, лише після цього можна давати відомості про особливості інших національностей. А.П. Усова вказувала на величезне значення народної творчості в патріотичному вихованні дошкільників. Народні казки, пісні, ігри доступні всім дітям і мають велике виховне значення, що полягає у формуванні любові та пошани до людей різних національностей.

Не дивлячись на те, що роботи В.Р. Беспалової, Р.Й. Жуковської, З.В. Ліштван, Т.А. Маркової, В.Г. Нечаєвої, П.Т. Саморукової та ін. не ставили за мету спеціальну систематизацію знань про Батьківщину, проте вони є істотним внеском у розробку змісту й методів етичного виховання. Накопичено значну кількість наукових публікацій щодо ознайомлення дошкільників із культурою різних народів. Це праці істориків, етнографів, фольклористів, мистецтвознавців, педагогів.

Залучення до традицій народу особливо значиме в дошкільні роки. Дитина, на думку В.Г. Безносова, В.П. Зеньковського, Д.С. Лихачова є майбутнім повноправним членом соціуму, їй належить привласнювати, зберігати, розвивати й передавати далі культурну спадщину етносу через включення в культуру й соціальну активність.

С.О. Козлова, Є.І. Корнєєва, С.Н. Морозюк, К.К. Суслова переконливо доводять, що в дітей старшого дошкільного віку можливе формування позитивного ставлення до явищ суспільного життя за умови добору змісту знань і відповідної організації дитячої діяльності. Крім того, як відзначають Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн та інші, у старшому дошкільному віці йде процес цілеспрямованого формування знань, відчуттів, оцінок, інтересів.

Особливості розвитку дітей старшого дошкільного віку, що виявляються перш за все в інтенсивному розвитку мислення та інших інтелектуальних процесів, істотній зміні мотиваційної сфери, орієнтації на соціальні відносини в світі дорослих, дають підстави припустити: період п’яти–шести років є найбільш оптимальним для початку цілеспрямованого виховання засобами етнографічної культури. Педагоги нерідко є свідками того що діти дошкільного віку незахищені імунітетом рідної культури духовні традиції потрапляють під дію сумнівних етичних ідей. Без залучення до народних духовних традицій порушується зв’язок поколінь ослабляється соціокультурна спадкоємність.

С.О. Козлова зазначає, що “дитина старшого дошкільного віку може й повинна знати, як називається країна, у якій вона живе, столиця, її рідне місто або село, які основні визначні пам’ятки міста або села, яка природа країни і того місця, де вона живе, люди яких національностей є в країні, чим прославили вони рідну країну і весь світ, що є мистецтвом, традиціями, звичаями її Батьківщини” [10].

На нашу думку, зміст національно-реґіонального компонента дошкільної освіти має об’єднувати в єдине ціле всі боки розвитку особистості: фізичний, психічний, соціальний і духовний. Не можна говорити про виховання любові до Батьківщини без повідомлення дітям певних знань про неї, проте місцевий і реґіональний компоненти дошкільної освіти наповняться конкретним змістом лише за умови цілеспрямованого вивчення тієї території, яку визначено як рідний край або реґіон. Національна система дошкільної освіти має враховувати традиції, особливості, менталітет народу, що проживає на певній території; а також ідеї розвитку національної культури, досвід народної педагогіки у вихованні дбайливості, любові до природи рідного краю. Вивчення народної культури дозволяє виявити актуальний її компонент, який може використовуватися в сучасній освітній практиці. Науковці подають відмінності за культурними ознаками в такій послідовності: національність, вік, стать, віра, соціальний статус, особливості мовлення, ставлення до природи, одяг та їжа.

Для того щоб культура багатонаціонального народу впливала на духовний, етичний розвиток особистості, а особистість мала потребу в істинній культурі, в оволодінні її цінностями, необхідно сформувати підґрунтя і ґрунт для відтворення культури, що припускає глибоке знання традицій і звичаїв, активну педагогічну діяльність серед підростаючого покоління з позицій відродження національних засад, тобто, перш за все, у сфері культури й освіти. Збереження і розвиток культури кожного етносу є актуальним для багатонаціональної України, тому що в сучасному суспільстві саме етнос здатний забезпечити успішну адаптацію індивіда до умов інтенсивних змін у всьому устрої його життя, коли починають стиратися раніше непорушні межі не тільки нечисленних національних анклавів, але й великих етносів, а також забезпечує духовний і етичний розвиток особистості (В.В. Рєзанов, Р.М. Митько, З.П. Соколова, Р.М. Чумичова).

Педагогічний аспект культури розуміється нами не тільки як відродження і відтворення традицій народів, але і як залучення нового покоління до системи  культурних цінностей свого народу і своєї сім’ї.

Залучення нових поколінь до національної культури стає актуальним педагогічним питанням сучасності, оскільки кожний народ не просто зберігає виховні традиції й особливості, що історично склалися, але й прагне перенести їх у майбутнє, щоб не втратити історичну національну особистість і самобутність.

Етнокультурний компонент, органічно вбудований у зміст дошкільної освіти, дозволяє співвіднести процес навчання з етнопсихологічними особливостями дітей, створює сприятливі умови для розвитку в дітей пізнавальних процесів — сприйняття, пам’яті, мислення [2]. Проте “для кожної людини існують нижчий і вищий пороги інформативності знань. Нижчий поріг — це межа, за якою дитині про предмет або явище “все відомо”, це свого роду фундамент, на якому починає будуватися нове знання. Вищий поріг — це планка, за якою процес пізнання важкий, оскільки складний для дитини цього віку” [10].

У педагогічній літературі питання про принципи відбору і введення краєзнавчого матеріалу в освітній процес висвітлено достатньо широко. Так, Н.Ф. Виноградова запропонувала такі принципи: принцип інтеґрації — встановлення відповідності між інформацією природничо-наукового характеру і відомостями про людську діяльність; культурологічний принцип — залучення до культури; принцип педоцентризму — добір найбільш значимих для дитини актуальних знань; принцип екологізації змісту; принцип теоретизування змісту [5]. Погляди на проблему місця реґіонального компонента в структурі змісту дошкільної освіти неоднозначні. Деякі педагоги вважають, що його необхідно групувати окремими блоками, наприклад: природа, соціум, мова, культура тощо.

На наш погляд, для системи дошкільної освіти актуальною є поліпредметна базова модель, у якій здійснено групування етнокультурних знань за схожістю змісту, спільністю дидактичних завдань, ступенем складності. Кількість і послідовність розділів визначають структуру програми. Перша група знань запропонованої програми переважно взаємодіє зі знайомим і найближчим об’єктом вивчення (я, будинок, дитячий садок, рідне місто (село), природа). Друга — пов’язана з далекими історичними знаннями, знаннями про культуру, мистецтво, літературу, традиціями минулого й сьогодення народів України, відомими людьми різного періоду в житті краю.

Метою пропонованої нами програми є: виховати громадянина України, який знає, любить і поважає свою культуру й культуру інших народів.

Виходячи із цієї мети, програма рекомендує вирішення таких завдань:

  • формувати засади духовності людини, що росте, необхідні для розвитку внутрішнього світу особистості;
  • формувати позитивне ставлення дитини до себе, до рідних і близьких, до співробітників дитячого садка, до друзів, до відомих людей краю, суспільства; до рідного й толерантність до етносів, що є сусідами;
  • знайомити з історією краю, життям і побутом народів України; з рідною культурою і культурою інших народів;
  • навчити державної мови.

Основне призначення етнокультурної програми “Я — українець” полягає в тому, щоб кожна дитина ввібрала в себе культурну спадщину свого народу, пишалася історією, людьми своєї “малої” Батьківщини, любила рідну природу, знала її визначні пам’ятки.

Зміст програми дається за такими блоками: Я, мої права і обов’язки. Моя сім’я, моя родина. Мій дитячий садок. Рідне місто (село). Моя Україна. Природа України. Славні сини і дочки України. Традиції народів України. Культура Україна — дошкільникам. Мистецтво України — дітям. У світі дитячої музики України. Моя рідна мова.

У програмі “Я — українець” ми не визначили межі конкретних знань, не ставили меж розвитку, темп якого залежить від вікових, індивідуальних особливостей, рівня обдарованості та умов освітнього процесу. Як показав досвід, упроваджений у педагогічну практику, програма дає можливість організувати всю роботу, яка має починатися з перспективного планування.

Розглядаючи проблему комплексно, необхідно відзначити, що істотне значення для функціонування національно-реґіонального компонента дошкільної освіти відіграє методичне забезпечення, що охоплює програму, посібники, методичні рекомендації, планування, дидактичні матеріали, а також предметно-розвивальне середовище в групі. Як відомо, вирішення висунутих у програмі завдань багато в чому залежить від підготовленості педагогів. Починаючи роботу за програмою, вихователь, перш за все, сам повинен добре вивчити свій край, продумати, що доцільно показати, про що розповісти дітям.

Тому для реалізації змісту пропонованої програми вважаємо за необхідне:

  • поповнення знаннями педагогів і батьків про рідний край: про його історію, географію, етнографію і традиції українського народу і народів, які мешкають на території України, а також про мистецтво, літературу, культуру українського народу та інших народів;
  • створення умов у ДНЗ (удома) для ознайомлення дітей із рідним краєм.

Робота має проводитися систематично впродовж усього навчального року. Спеціально організовані види діяльності бажано проводити в першій половині дня, тоді як нереґламентовані види діяльності можуть здійснюватися як у першій, так і в другій половині дня. Як ніколи слід уникати жорсткої реґламентації спеціально організованої діяльності дітей.

Запропонована програма може реалізуватися як самостійна або виступати як складова частина комплексної програми. Тобто програма природно й органічно має інтеґруватися в цілісний освітній процес.

Програма “Я — українець” вимагає дотримання таких основних принципів:

принцип повноти, тобто зміст програми може бути реалізовано у всіх видах діяльності дітей на заняттях;

принцип координації діяльності педагогів (або принцип взаємопроникнення різних видів діяльності на основі взаємодії спеціалістів), який припускає тісний зв’язок усіх фахівців конкретного ДНЗ: вихователя, музичного керівника, інструктора із фізичної культури і керівника образотворчої діяльності, викладача української мови (або інших рідних мов);

принцип урахування сезонності і відомих дат;

принцип урахування вікових особливостей;

принцип спадкоємності ДНЗ і сім’ї полягає в тому, що зміст програми має стати надбанням батьків, які можуть не тільки розмовляти на запропоновані вихователем теми, але й виступати активними учасниками освітнього процесу.

Планування занять ґрунтується на перспективному плануванні. Якщо під час перспективного планування вихователь ураховує, які теми слід вивчати, то під час планування кожного заняття педагог повинен, по-перше, чітко визначити форму, зміст, методи, прийоми роботи з дітьми; по-друге, сформулювати освітні завдання, які мають бути вирішені в ході заняття; по-третє, продумати й наперед підготувати матеріал; по-четверте, забезпечити взаємозв’язок заняття й діяльності дітей; по-п’яте, підготувати дітей до засвоєння нових знань, викликати в них інтерес до майбутньої діяльності.

Системний підхід до планування дає можливість вихователю уявити обсяг пропонованого дітям матеріалу. Добираючи прийоми, слід прагнути зробити заняття зі старшими дошкільниками не тільки засобом формування уявлень про Батьківщину, але й засобом виховання відчуття громадянськості. Заняття лише тоді досягають бажаних результатів, коли вони є органічною частиною загального освітнього процесу, якщо знаходять продовження в іграх, повсякденному житті, образотворчій діяльності, пов’язані з розвитком дитини в цілому.

Педагогам важливо розуміти, якою вони хочуть бачити дитину, чого вони повинні та можуть навчити, якими шляхами й засобами слід досягти необхідного освітнього ефекту. Для цього необхідно формувати у вихователя вміння бачити перспективу педагогічної діяльності, постійно визначати рівень знань вихованців і зону їхнього найближчого розвитку, на цій основі здійснювати цілепокладання, добирати методи й прийоми вирішення цих завдань, цілей.

У процесі планування рекомендуємо дотримуватися таких основних вимог:

  • у зміст включати різні види діяльності, що логічно пов’язані між собою;
  • використовувати різні форми організації дітей: колективні, групові та індивідуальні;
  • наскрізне планування реґіональних тем через різні види занять і діяльність дітей.

Зазначимо, що введенню національно-реґіонального компонента дошкільної освіти в процес полікультурного дошкільних навчальних закладів передує аналіз діяльності керівника, вихователів та інших фахівців ДНЗ, вивчення рівня пізнавального розвитку дітей, аналіз методичної й художньої літератури, дидактичного матеріалу і предметно-розвивального середовища. У зв’язку з тим, що значимою і важливою частиною роботи вихователя є визначення рівня засвоєння знань, необхідно систематичне проведення контрольно-діагностичних зрізів. Ці зрізи рекомендуємо проводити щоквартально.

Слід підкреслити, що швидкість і глибина пізнання дуже індивідуальні й лише частково пов’язані з віком. Багато що залежить від особливостей розвитку емоційної і пізнавальної сфер, від статі дитини. Тому перевірка має враховувати ці моменти і вносити відповідні корективи в роботу з кожною дитиною.

Проголошений принцип варіативності дає можливість обирати й конструювати освітній процес за будь-якою моделлю.

Для опису пропонованої педагогічної технології було використано коротку класифікаційну характеристику, яку дає Г.К. Селєвко [14].

Педагогічна технологія освітньої роботи в полікультурному середовищі з дітьми старшого дошкільного віку:

Класифікаційні параметри — технологія.

За рівнем застосування — загальнопедагогічна.

За філософською основою — гуманістична.

За основним чинником розвитку — соціогенна.

За концепцією засвоєння — розвивальна.

За характером змісту — виховна, світська, гуманістична.

За типом управління — індивідуально-групова.

За організаційними формами — диференційована.

За підходом до дитини — особистісно-орієнтована.

За категорією тих, хто навчається, — усі категорії.

Цільові орієнтації — полікультурна освіта старших дошкільників, виховання толерантності, пошани до своєї культури й культури іншого народу.

Спираючись на принципи природовідповідності, систематичності, послідовності й культуровідповідності, процес знайомства дитини з полікультурним середовищем пропонуємо будувати за такими етапами:

  • вивчення культури свого народу;
  • інтеріоризація (засвоєння) культури;
  • порівняння своєї культури з культурою інших народів;
  • розвиток культури міжнаціонального спілкування;
  • інтеґрація до світової й національної культури.

З’ясуємо умови освітньої роботи в полікультурному середовищі.

Перша група умов визначається специфікою професійної діяльності педагога а саме:

– побудова і планування будь-яких форм і видів діяльності відповідно до загальних пріоритетів і цілей ДНЗ;

– сприяння ствердженню загальнолюдських цінностей ідеалів добра краси й гуманізму в душі кожної дитини за допомогою методів навчання мови й засобів етнографічної культури;

– відповідність засобів етнографічної культури вимогам безпечної дії.

Друга група умов визначається віковими психологічними особливостями дітей дошкільного віку:

– сприйняття й переживання творів мистецтва ґрунтом якого є вербальне спілкування;

– взаємозв’язок засобів етнографічної культури з грою і між собою;

– відповідність особливостей сприйняття дітей дошкільного віку зі змістом формою та обсягом пропонованого лексичного матеріалу й засобів етнографічної культури;

– відповідність методів навчання рідної мови й засобів етнографічної культури інтересам хлопчиків і дівчаток (ґендерний підхід).

Третя група умов виходить зі специфічних особливостей дії традицій культури свого народу на людину:

– виконання роботи педагогом із використанням методів навчання рідної мови й засобів етнографічної культури в спеціально організованому мовно-мовленнєвому просторі який створює настрій дитини на сприйняття;

– збереження цілісності традицій засобів етнографічної культури відмовлення від препарування та надмірного аналізу традицій під час ознайомлення дітей з матеріалом;

– викликання дією непідробної зацікавленості та інтересу оскільки це привертає дитину до етичної ідеї твору традиції, свята тощо.

Завдання кожного сучасного ДНЗ — створити полікультурне середовище та сприяти формуванню принципів толерантності, рівності прав та плюралізму думок у дітей різних національностей та віросповідань.

Запропонована педагогічна технологія допоможе дітям старшого дошкільного віку зрозуміти, що кожна людина повинна зробити свій внесок у те, щоб у світі панували гармонія, мир та добро.

Мистецтво та творчість зрозумілі всім, незалежно від національності та етнічної належності. Вони сприяють збереженню вікових традицій — любов до рідної землі, повага до батьків, піклування про підростаюче покоління. Педагогічна технологія покликана забезпечити позитивне спілкування між дітьми шляхом знайомства з національними традиціями та звичаями, обміну творчими досягненнями у фольклорному, вокальному, хореографічному, музичному, образотворчому та декоративно-прикладному мистецтві.

Особливостями педагогічної технології освітньої роботи в полікультурному середовищі є: зміст програми вводиться в організовані (заняття) й самостійні види діяльності дітей: спілкування, пізнавальна, перетворювальна, оцінно-контрольна.

Заняття проводяться підгрупами і фронтально. Знання та уявлення, одержані на одному занятті, закріплюються, уточнюються на інших заняттях і у вільній діяльності дітей, тобто здійснюється ланцюжок пізнавальних дій, що спирається на принцип взаємопроникнення різних видів діяльності при взаємодії (інтеґрації) всіх фахівців ДНЗ.

Отже, визначено єдині методологічні й теоретичні підходи до відбору й систематизації знань і уявлень дошкільників про рідний край. Установлено, що зміст дошкільної освіти розвиває фундаментальні загальнолюдські здібності — відбивні й регулятивні, у спектрі яких знаходяться коґнітивні, емоційні й вольові форми їхнього прояву.

Основним предметом пізнання дошкільників разом із навколишньою дійсністю є елементи різних національних культур. Формування інтересу до історії рідного краю, до його людей, до культури різних народів краю охоплює декілька компонентів: емоційний, коґнітивний і поведінковий (С.О. Козлова).

Перший з них є провідним, оскільки впродовж дошкільного дитинства емоції довгий час залишаються ґенетичними формами регуляції поведінки й формування інтелектуальної сфери. Чим глибше і яскравіше переживання, тим стійкіше й повніше етичні поняття, відчуття, що виникають на їхній основі. Тільки пройшовши через відчуття й емоційні переживання дитини, культура народу може стати для неї джерелом ціннісного ставлення до довкілля.

Залучення дитини до духовної й матеріальної культури народів відбувається в процесі діяльності, від характеру якої і від особливостей взаємостосунків багато в чому залежить формування особистості (О.В. Запорожець). Змістовна спільна діяльність дозволяє старшому дошкільнику засвоювати соціальні цінності, набувати практичного досвіду, пережити в досвіді самостійної діяльності необхідність виконання певних норм і правил. Різні види діяльності істотно впливають на становлення мотиваційно-емоційної сфери дитини, сприяють виникненню активно-дієвого, емоційного ставлення до людей, які її оточують, зокрема до представників різних національностей і до навколишньої дійсності в цілому (О.В. Запорожець та ін.).

Типологія розвитку інтересу до історії, людей, культури різних народів рідного краю будується з використанням таких форм роботи:

  • залучення дошкільника в різноманітні види діяльності (спеціально організоване спілкування, пізнавальна, образотворча, музична, фізкультурна, елементи трудової зі збереженням пріоритету ігрової діяльності);
  • інтеґрація різних видів мистецтва (музичного, декоративно-прикладного, хореографічного) з опорою на фольклор;
  • насиченість освітнього процесу формами активного залучення дитини до культурної спадщини народів (екскурсії до музеїв, галерей, цільові прогулянки, участь у народних святах, розвагах та інших заходах, що проводяться в ДНЗ, у місті (селі, районному центрі));
  • застосування різних методів, зокрема універсального методу порівняння (побут народу раніше й сьогодні, засоби пересування раніше й сьогодні, національний костюм українського і російського народу тощо);
  • сприяння закріпленню й поглибленню уявлень дітей про історію, життя, про специфіку етнонаціональних культур народів, представники яких відвідують групу дитячого садка;
  • активізація процесу розвитку інтересу до рідного краю, культури його народів з урахуванням національних та індивідуальних особливостей старших дошкільників;
  • організація невимушеного, змістовного спілкування дітей, вихователів і членів сімей;
  • забезпечення максимальної мовленнєвої активності дитини.

Звернімося до конкретних прикладів використання педагогічної технології освітньої роботи в полікультурному середовищі.

Знайомство з рідним краєм умовно можна розподілити на декілька етапів, під час планування враховуючи сезонні, знаменні дати для держави, певного місяця: я, моя сім’я, мої друзі; я і моя Батьківщина; я, культура, мистецтво, література, традиції.

Діти на спеціально організованому занятті ознайомлюються з прапором України: навчаються впізнавати на вигляд, з’ясовують значення його кольорів, тризуба, державних символів. У такі дні доцільно організувати ігри з використанням прапора, наприклад: екскурсія на потягу, на пароплаві, де вивішується український прапор. Під час екскурсій містом звертається увага дітей на ті будівлі, у яких висять державні прапори, потім складається альбом із теми “Державні символи народів”, проводиться дидактична гра “Збери прапор”, “Упізнай за описом”; проводяться заняття з малювання, складання аплікацій; розучування віршів про прапори; читання розповідей, організація бесід про історію прапорів, розучування пісень тощо.

Отже, здійснюється взаємозв’язаний ланцюжок пізнавальних дій: на першому етапі коґнітивного компонента здійснюється процес пізнання, поглиблення уявлень про прапор, а в процесі емоційного, поведінкового — закріплюються ці знання.

Перший етап “Я, моя сім’я, мої друзі” слід реалізовувати в індивідуальній, груповій і колективній бесіді з дітьми у вільний від занять час, у ранішні й вечірні моменти. За таких обставин створюється атмосфера доброзичливості, розкутості, яка сприяє опосередкованому спілкуванню. У таких бесідах залюбки беруть участь батьки, бабусі, старші брати й сестри дітей, які своїми розповідями можуть доповнити, уточнити відомості про устрій родини тощо. Дітей підводять до думки про те, що всі вони з одного роду. Для наочності спільно з батьками складається свій родовід.

Як правило, після проведеної бесіди з теми “Моє ім’я” всі діти групи знають, чому їм дали це ім’я, хто дав, що позначає їхнє ім’я. Обов’язково слід знайомити дітей із традиціями народів, розповісти, як раніше давали дітям ім’я, влаштовувати обрядові заходи (розваги), присвячені імені, — “Свято імені”.

Роботу за другим етапом “Я і моя Батьківщина” починають із ознайомлення з містом (селом, селищем).

Можна запропонувати спочатку знайомство з назвою. Вихователю необхідно знати легенду, перекази або бувальщину про історію назви. Так, щоб розповісти про назву України, педагог може скористатися легендами в обробці В. Супруненка, О. Виженка та ін. Розповідь вихователя про герб, прапор і гімн завжди супроводжується поясненням значення цих символів; знайомство з історією України або міста (села); знайомство з визначними пам’ятками міста або країни. Під час реалізації наступного етапу розвиток коґнітивного компонента здійснюється в процесі збагачення уявлень старших дошкільників про свою “малу” Батьківщину. Емоційний компонент — формування пізнавального інтересу до історії, людей, краси рідної природи. Поведінковий — формування бажання допомогти в примноженні багатства, узяти, наприклад, участь у впорядкуванні рідного міста.

З метою формування та уточнення окремих географічних понять у лексику дітей уводяться такі слова, як “село”, “місто”, “область”, “обласний центр”, “столиця”, “країна”, “планета”, оскільки нерозуміння або неправильне розуміння дитиною якого-небудь одного поняття веде за собою ланцюжок помилок. Щоб такого не трапилося, потрібно поступово вводити ці поняття, використовуючи доступні приклади, а саме — прийом “географічної мотрійки”, коли знайомство починається з кімнати дитини, потім — квартира, будинок, вулиця, місто тощо.

Слід нагадати, що поняття дітей дошкільного віку є на стадії свого становлення і виформовуються як різного роду передпонятійні утворення (комплекси й псевдопоняття). Проте, “якщо ті або інші невизначені знання будуть розвиватися в руслі стійкої спрямованості дитини на все більш глибоке і точне пізнання предметів і явищ довкілля”, то вони, на думку М.М. Подьякова, “фактично зупиняються в своєму розвитку і виступають як плутані, хаотичні” [13].

Старші дошкільники з великим задоволенням розглядають мапи, атлас і самостійно, після навчання, люблять грати в словесні ігри, як-от: “Назви місто на той звук, на який закінчується слово”, “Хто швидше доїде до Києва?”. Мета цих ігор — закріпити назви міст України. Якщо в першу гру можуть грати від двох і більше десяти дітей, то в другу грають від двох до чотирьох.

Опишемо гру “Хто швидше доїде до Києва?”. Ігрове правило — правильно назвати місто. Ігрова дія — за намальованим гербом на мапі назвати місто України, якщо правильно назвав — переходь до наступного пункту. Матеріал — на столі макет мапи України, у центрі мапи — річка Дніпро. Зі сходу і із заходу, із півдня до центру мапи намальовано маршрут, де розташовані міста, кількість їх з усіх боків однакове. У кожному пункті прикріплено на паличці герб міста. На кожну дитину — персональна фішка. Переможець одержує приз або значок “Знавець міст України”.

Знайомство з планом лялькового куточка, групи, дитячого садка, мікрорайону, міста (села) проводиться за таким же планом. Діти із задоволенням грають із планом групи або планом ділянки. Заховавши який-небудь предмет у групі (на ділянці), показавши це місце (або роблячи позначку) на мапі, діти повинні його знаходити після вказаного на мапі місця. Отже, діти навчаються орієнтуватися в просторі, розбиратися в схемах. На цьому етапі дітей знайомлять із мікрорайоном, де знаходиться дитячий садок, з районом, у якому живуть діти (для міських мешканців).

Далі старших дошкільників знайомлять із природними багатствами країни: відомими річками, озерами, горами. Розказування педагогом легенд, оповідок дозволяє дітям емоційно сприйняти інформацію. Дітей знайомлять із природними джерелами: водними — мінеральні джерела, з яких отримують мінеральні води, грязьовими, соляними й паровими корисними джерелами; із санаторіями, де використовують дари цих джерел, із тим, яка користь організму людини від цих джерел.

Доцільно познайомити дошкільників із печерами України та її замками. Розповідь вихователя, якщо вона супроводжується кольоровими ілюстраціями, обов’язково викличе емоційний відгук у дітей. Одержані враження діти відображають у своїх малюнках. Під час гри-екскурсії Україною діти можуть спробувати себе в ролі екскурсовода й передати одержані ними відомості від вихователя.

Вбачаємо за необхідне запропонувати дітям відомості про заповідники. На мапі України вихователь показує й розповідає про їхню користь для всього живого світу і про “Червону книгу”, про занесені до неї рослини, тварин, птахів, які знаходяться під державною охороною в цих заповідниках. Слід запропонувати оформити в групі альбоми на теми: “Річки України”, “Гори України”, “Лікарські рослини краю”, “Світ тварин (птахів, рослин) України” тощо.

Третій етап “Я, культура, мистецтво, література, традиції” передбачає формування уявлень про національну різноманітність населення України й своєрідність культур народів, а також актуалізацію уявлень у процесі включення в різні види діяльності. Здійснення роботи на цьому етапі розпочинається із залучення дошкільників до елементів культури представників панівного етносу. Нагадаємо, що найбільша етнічна меншина в Україні — росіяни. Їхня кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і становила на час проведення перепису 2001 р. 8334,1 тисяч осіб. Меншина — це приналежність людей до спільноти, що вирізняється за певними ознаками з-поміж інших, виявляє почуття солідарності з метою збереження своєї культури, традицій, а також наявність інституцій (культурних, мовних, конфесійних тощо), які свідчать про існування певного етнічного соціуму.

Кожна з інших етнічних меншин становить менше 1 % від загальної кількості населення, серед них виділяються: білоруси (0,6 %), молдавани (0,5 %), кримські татари (0,5 %), болгари (0,4 %), угорці (0,3 %), румуни (0,3 %), поляки (0,3 %), євреї (0,2 %), вірмени (0,2 %), греки (0,2 %), роми (0,1 %), грузини (0,1 %), гагаузи (0,1 %) та ін. [18]. В Україні розселення етносів має виразну реґіональну визначеність. Центральна й Північно-Західна Україна є історично основними реґіонами розселення українського етносу, який найменше “розбавленій” іншими етносами. Найбільша частка українців у населенні Тернопільської (96,8 %) та Волинської (94,6 %) областей, найнижча — в АР Крим (25,8 %), Луганській (51,9 %), Донецькій (50,9 %), Одеській (54,6 %) областях. Найбільше росіян проживає в Донецькій, Луганській, Харківській областях та на Півдні України. Реалізовуючи етнонаціональну політику, українська держава гарантує повагу й рівноправність осіб, які належать до різних етнічних спільнот, в усіх сферах життя українського суспільства та допомагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху. Українське законодавче поле та Конституція України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур і мов (у тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону “Про національні меншини” та ст. 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу прав та свобод, що існують.

Для здійснення цього етапу слід чітко визначитися, представники яких етнічних меншин є у віковій групі. Тому обов’язково потрібно створення певного середовища для ознайомлення з побутом і культурою цих народів. Залучення дошкільників до культури, традицій свого та інших народів розпочинається зі знайомства з усною творчістю.

Як відомо, необхідно створити оптимальні умови для емоційного сприйняття народних казок, здійснюючи комплексну дію на відчуття і свідомість дитини. З метою досягнення найбільшого освітнього ефекту казку використовують у поєднанні з різними видами мистецтва — малими фольклорними формами (загадки, прислів’я, приказки, народна музика, декоративно-прикладним мистецтвом (національний костюм, предмети побуту)) і під час ознайомлення з найближчим оточенням: природою, містом, країною тощо. Так, обличчя українського фольклору визначають багатогранність жанрів і досконалість форм, поетичність і вишуканий ліризм, глибока філософічність і невтримний запал. Упродовж століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви й символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися з побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їхні свята й будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів [18]. Зразки української фольклорної традиції можна згрупувати у два блоки: музично-поетичні форми (пісні, думи, приспівки тощо) і прозові (казки, легенди, анекдоти тощо). У свою чергу в рамках музично-поетичної творчості виділяють обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховують календарні й родинно-обрядові пісні. До епічного — думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного — соціально-побутову й побутову лірику [16].

Одним із найдавніших пластів українського фольклору є замовляння — короткі міфологічні усні тексти, які використовувалися предками українців у господарстві, для відвертання лиха чи хвороби, а також як елемент приворотних чарів. До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві групи обрядових пісень — календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, жниварські) та родинно-обрядові (пісні весільних і поховальних обрядів, хрестинні пісні).

У пропонованій педагогічній технології введене обмеження: розглядаючи проблему залучення до традицій дітей старшого дошкільного віку, ми обмежилися певним набором етнографічних засобів і народних традицій. Це визначається тим, що саме в цьому віці закладаються основи соціальної поведінки людини, формуються її ціннісні орієнтації (В.Г. Безносов, Д.С. Лихачов). Засобами етнографічної культури ми визначили фольклор, народні ігри, свята, які сприяють успішному залученню нових поколінь до національної культури, стверджують як пріоритетні цінності духовність, допомагають визначити ставлення до предметного і природного світу, до інших людей і до самої себе (В.П. Анікін, Л.І. Ємельянов, З.М. Іванова). Підставою добору традицій послугувала класифікація Р.Г. Кузєєва, А.І. Харісова: сімейно-обрядові (знання довгої низки родичів, споріднених зв’язків, поважне ставлення до старших, гостинність); урочисто-святкові; повсякденні (працьовитість, слухняність тощо) [19].

У контексті цієї проблематики за основу прийнято визначення “традиція”, запропоноване Д.І. Водзінським традиції — міцно сталі, успадковані від попередніх поколінь і підтримувані силою громадської думки форми поведінки людей і їхніх взаємостосунків або принципи, за якими розвивається загальнолюдська культура. З усіх традицій, що впливають на формування особистості, особливу роль учені відводять виховним традиціям. Л.І. Божович, Л.С. Виготський стверджували, що розвиток людини здійснюється через засвоєння всього попереднього досвіду культури. Виходячи з позицій Б.М. Бессонова, К.С. Давлетова, до засобів етнографічної культури ми відносимо: народні свята, народні ігри, фольклор.

Кожна нація, кожний народ, навіть кожна соціальна група має свої свята, звичаї, що виформовувалися впродовж багатьох століть і освячені віками. Однак звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. Ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що, у свою чергу, впливає на процес розвитку народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу. Звичаї народу — це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя й розвитку кожного народу [19].

Казки виконують також допоміжну роль в емоційному сприйнятті традицій, звичаїв, предметів довкілля, допомагають створювати національний колорит, що збагачує образ розповідача. Виразна розповідь або опис якогось предмета, супроводжувана співзвучною їй за характером і настроєм музикою, одночасно впливає на зоровий і слуховий аналізатори, збагачує процес сприйняття й робить пізнання глибшим. Наприклад: перед розглядом українського (російського, болгарського тощо) національного костюма можна ввімкнути народну музику. Діти за музикою, ще не побачивши костюм, визначають, із костюмом якого народу вони сьогодні познайомляться.

Такі прийоми доцільно використовувати і під час читання творів авторів і розповіді народної казки. Використання музики допомагає дітям емоційно сприймати вчинки героїв. Музика також допомагає дітям запам’ятати, якому народу належить прочитана казка.

Разом із цим слід широко використовувати аудіовізуальні методи: грамзаписи, діафільми, сюжетні малюнки та різні види театрів. Використання наочного матеріалу збагачує сюжети малюнків дітей, що сприяє формуванню внутрішнього ідеального плану розумової діяльності. Використовування музично-літературних інсценувань, грамзапису сприяє розвитку і збагаченню мовлення дитини, накопиченню словникового запасу, закріпленню в пам’яті казкових зворотів, виразів, порівнянь, що дозволяє характеризувати героїв казок. Герої казок можуть розглядатися як у порівнянні один з одним, так і з персонажами з інших казок інших народів. Цей вид порівняння, побудований на емоційних характеристиках, дозволяє сформувати узагальнене уявлення про конкретного персонажа, а також виокремити національно специфічні риси персонажа.

Процес ознайомлення, закріплення уявлень про національний костюм відбувається за чотирма етапами:

на першому етапі — знайомство з костюмом одного народу;

другий етап — порівняння костюмів;

третій етап — пошук у сучасних костюмах елементів національного костюма або оформлення сучасного костюма з елементами національного костюма;

на останньому етапі — гра на закріплення: “Знайди свою сім’ю”, “З якого костюма предмет?”, “До якого національного костюма ця прикраса?” тощо.

Для ознайомлення з пісенною народною творчістю до змісту програми слід внести народні пісні, частівки, колискові пісні, як реґіональний компонент — сольне виконання, без музичного супроводу. Первинне ознайомлення з народною піснею супроводжується запрошенням співаків (артистів, батьків, співробітників у національних костюмах), які супроводжують своє виконання емоційною розповіддю про зміст пісень, зв’язки їх із життям народу.

У дітей поступово формуються уявлення про те, що місце мешкання, клімат, праця, побут і звичаї народу — усе це позначається на характері музичних творів. У процесі ознайомлення з колисковою піснею влаштовуються своєрідні ігри з використанням іграшок, які “діють” під музику і театралізуються: рухаються, розмовляють. Яскрава, точна характеристика персонажів колискових пісень дозволяє дітям засвоювати характери героїв. Народні танці тісно пов’язані з піснями та іграми, розучування танцювальних рухів здійснюється в іграх-хороводах. Наслідуючи в хороводі трудові процеси людей або звичкам тварин, діти в яскравій і образній формі засвоювали не тільки елементи народних танців і засобу виразності, але й накопичували досвід позитивних взаємостосунків.

Закріплення одержаних дітьми знань про елементи культури народу і формування вміння відображати їх у практичній діяльності здійснюється в процесі ознайомлення з національним узором, вишивкою: “На гостинах у народних умільців”, “Чарівний килим”, “Країна чарівних знаків”, “Прикраси до свята”, “Моя перша вишиванка” тощо. Така етапність роботи дозволяє підвести дітей до розуміння: самобутності і своєрідності народного декоративно-прикладного мистецтва; зв’язки змісту, основних кольорів вишивки з навколишньою природою; зв’язки мистецтва з побутом і життям народу. Розпочинають із розгляду предметів одягу і складання орнаментів із готових форм. Діти дізнаються, що народні майстрині, створюючи свої узори, зверталися до природи, в якій зустрічаються рослинні, геометричні орнаменти. Ознайомлення з творами декоративно-прикладного мистецтва збагачує дитяче сприйняття, сприяє формуванню самостійних образотворчих задумів і подальшому їхньому втіленню в діяльності. Проведення серії комплексних занять (музичних і образотворчих) сприяє формуванню уявлень про предмети декоративно-прикладного мистецтва, про казки, прислів’я і приказки, про пісні і танці.

Ознайомлення дітей з народними іграми розпочинається з попередньої розповіді про життя того народу, у чию гру будуть грати, показу предметів побуту і мистецтва. Це дозволяє сформувати уявлення про те, що в грі відображається життя народу. З метою створення емоційно-позитивного настрою використовується ігровий фольклор (лічилки, жеребкування, зачини), який дає можливість організувати дітей на об’єктивний вибір того, хто буде водити і точне виконання правил. Під час організації гри привертається увага не тільки до точності і до правильності виконання рухів і правил, але й до ролевої поведінки дитини.

Реалізація педагогічної технології освітньої роботи в полікультурному середовищі не обмежується контактами дітей тільки з однолітками. Широко слід застосовувати і спілкування з дорослими різних національностей. Із цією метою можна використати прийом — запрошення батьків, співробітників дитячого садочка, артистів із державної філармонії й улюблених казкових персонажів на свята, дні народження. Організація такого виду спілкування вимагає ретельної підготовки: визначення змісту зустрічі, попередньої роботи з дітьми і батьками тощо. Діти наперед повинні знати, що в їхній групі скоро відзначатимуть день народження, і вони разом складають список запрошених гостей, готують запрошення, подарунки для іменинників, розучують нові пісні, танці й хороводи, придумують ігри, в які будуть залучені і гості. Паралельно з підготовкою дітей проводиться робота з батьками з обміну знаннями про етичні норми їхнього етносу, правила етикету різних народів, зокрема вітання, прийом гостей.

У процесі спілкування з дорослими діти в безпосередній обстановці засвоюють ритуал вітання, правила гостинності, мовного та мовленнєвого етикету, якими славляться різні народи, що знайшло віддзеркалення в їхніх культурах. Дітям подобаються вітання різними мовами: українською, російською, болгарською, єврейською. Необхідно підвести дітей до розуміння того, що свята — це хлібосольний стіл і гостинні господарі.

Закріплення одержаних дітьми уявлень також відбувається в процесі участі в народних святах, які забезпечують не тільки розвиток емоційної сфери, але й сприяють формуванню етичних уявлень, разом із сильним емоційним зарядом такі свята несуть у собі і велику інформаційну функцію. Участь у святковій дії сприяє прояву найбільшої активності дитини й закріпленню уявлень у різних видах діяльності.

Висновки. Реалізація педагогічної технології освітньої роботи в полікультурному середовищі значно збагачує уявлення в старших дошкільників краєзнавчого характеру. Діти починають виявляти цікавість до тих або інших об’єктів довкілля, стають більш уважними до заходів, що проводяться в ДНЗ, у місті, у країні, до тих передач, які висвітлюють по телебаченню культуру, мистецтво та інші аспекти з життя народів України.

Україна є багатонаціональною державою. У ній важко знайти ДНЗ, у якому виховуються діти однієї національності. Багатонаціональний дошкільний заклад є своєрідним соціальним зліпком полікультурного соціуму.

Не дивлячись на певні досягнення у використанні різноманітних альтернативних програм і технологій, сучасний стан ДНЗ не відповідає нагальним вимогам і потребам полікультурної дошкільної освіти.

Безумовно, багатонаціональний, полікультурний характер освіти дітей має бути обов’язково відображено в державних програмах і реалізовано в практичній діяльності з метою формування в дошкільників національної самосвідомості, пошани до своєї культури й толерантного ставлення до іншої нації й культури. Саме з дошкільного віку дитина повинна усвідомити своє “Я”, своє коріння, культуру, а через пізнання своєї культури відбувається усвідомлення відчуття “Ми”.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Горохович А. Плекаймо в дитині і розум, і душу. Українська виховна система. — Дрогобич: БЕСКИД, 1992. — C. 55-112.
  2. Греханкина Л.Ф. Региональный компонент в структуре содержания образования // Педагогика. — 1999. — N 85. — С. 30-34.
  3. Григорьев С. Программа развития региональной системы образования // Педагогика. — 1996. — № 3. — С. 33-38.
  4. Долженко В.А. Проблема воспитания духовных ценностей // Духовність особистості: методологія, теорія і практика: Зб. наук. пр. / Гол. ред. Г.П. Шевченко. — Вип. 6(12). — Луганськ: Вид-во Східноукр. нац. ун-ту ім. В. Даля, 2005. — С. 38-45.
  5. Жуковская Р.И. Родной край / Р.И. Жуковская, Н.Ф. Виноградова, С.А. Козлова; Под ред. С.А. Козловой. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Просвещение, 1985. — 238 с.
  6. Запорожец А.В. Избранные психологические труды в 2-х т. — Т. 1. Психологическое развитие ребенка / Под ред. В.В. Давыдова, В.П. Зинченко. — М.: Педагогика, 1986. — 316 с.
  7. Зеньковский В.В. Психология детства. — М.: Academia, 1996. — С. 200-221.
  8. Кириенко С.Д. О роли культурно-игровых традиций в социализации дошкольников / Актуальные проблемы социализации дошкольников:  Сб. науч. трудов. — Шадринск, 1997. — С. 125-130.
  9. Кириенко С.Д. Использование семейных традиций в социализации дошкольников // Дошкольное образование: настоящее и будущее: Тезисы обл. пед. чтений. — Челябинск, 1998. — С. 304-308.
  10. Козлова С.А. Теория и методика ознакомления дошкольников с социальной действительностью: Учеб. пособие для студ. сред. пед. учеб. заведений. — М.: Издательский центр “Академия”, 1998. — 160 с.
  11. Меньчиков Г.П. Духовная реальность человека. Духовность и религиозность // Философские науки. — 2000. — N 3. — С. 116-126.
  12. Наш орієнтир — народна педагогіка:   Метод. рекомендації / Укл. М.Г. Стельмахович. — К.: ІСДО, 1993. — С. 35-43.
  13. Поддьяков Н.Н. Мьшление дошкольника. — М.: Педагогика, 1977. — С. 237-251.
  14. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии: учебное пособие. — М.: Народное образование, 1998. — 256 с.
  15. Степаненко І.В. Духовність і життєва компетентність // Філософська думка. — 2005. — N 6. — С. 40-55.
  16. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюр та ін. — К.: Либідь, 1993. — С. 27-57.
  17. Шаварська Н.Г. Духовність особистості і дотик до прекрасного // Практична психологія та соціальна робота. — 2005. — N 10. — С. 3-5.
  18. Сайт Міністерства закордонних          справ України. — http://www.mfa.gov.ua
  19. Традиції українського народу. — http://www.musictext.com.ru

РЕЗЮМЕ

В статье предложен обзор научных исследований по проблеме организации языковой среды в условиях многоязычия. Рассмотрена модель работы и подан алгоритм последовательных шагов в реализации авторской технологии.

Ключевые слова: технология, языковая среда, культурная среда, дети дошкольного возраста.

RESUME

In the article the review of scientific researches on the problem of organization of linguistic environment in the conditions. The model of work is considered and the algorithm of successive steps in realization of author technology is given.

Keywords: technology, linguistic environment, cultural environment, children of pre-school age.